Кучма І.Ю., к.м.н. провідний науковий співробітник
ДУ «Інститут мікробіології та імунології ім. І.І. Мечникова НАМН України»
Наш великий співвітчизник, Нобелевський лауреат, Ілля Ілліч Мечников — всесвітньо відомий біолог, бактеріолог, імунолог, фізіолог і патолог, засновник еволюційної ембріології, фагоцитарної теорії імунітету, геронтології та вчення про пробіотики. Він залишив величезну наукову спадщину і його видатні відкриття, теорії та гіпотези і зараз актуальні та залишаються керівництвом до дії для вчених нашого часу. І. І. Мечников був геніальним вченим, що прожив повне мінливості життя, пережив роки нерозуміння та недовіри до своїх видатних відкриттів та здобутків у науці. Однак він мужньо вистояв, зумів домогтися визнання своїх ідей і зайняв почесне місце у плеяді великих учених планети. Фундаментальні дослідження, проведені І.І. Мечниковим у різних галузях біології та медицини, багато в чому випередили свій час, його наукові ідеї є методологічною основою розвитку сучасної світової медицини.
І. Мечников народився 15 травня 1845 р. у маєтку Панасівка села Іванівка (нині село Мечникове, Куп’янського району Харківської області) у родині колишнього гвардійського офіцера Іллі Івановича Мечникова та його дружини Емілії Львівни — дочки відомого публіциста та перекладача німецьких філософів Л.М. Неваховича. Крім Іллі, в сім’ї росли 3 старших сини та 1 дочка. Ілля був розумним, здібним, допитливим хлопчиком і з раннього дитинства виявляв великий інтерес до природи: вивчав рослини, комах, риб, жаб, складав гербарії, читав багато книг з природознавства та зоології [1]. Коли йому виповнилося 6 років, сім’я переїхала до м. Харкова. Вихованням та навчанням дітей займалася ерудована та добре освічена мати.
Любов до науки в Іллі виявилася дуже рано і мати всіляко сприяла тому, щоб Ілля згодом вибрав кар’єру вченого. У віці 11 років Ілля поступив до 2 класу Харківської гімназії. У 4 класі він почав вивчати природничі науки — геологію, ботаніку та зоологію, а у 5 класі включився у роботу наукового гуртка та познайомився з книгою німецького біолога та палеонтолога Г. Бронна, присвячену класифікації тваринного світу —
питання систематики тварин та походження багатоклітинних організмів цікавили Іллю з дитинства. Потрібно відзначити, що у 14-річному віці хлопчик досконало вивчив німецьку мову, а потім — і французьку, на яких пізніше писав багато своїх творів. Починаючи з 6-го класу Ілля відвідує лекції з анатомії та фізіології у Харківському університеті, займається мікроскопуванням і бере приватні уроки з гістології у професора І. П. Щелкова, знайомиться з вченням Р. Вірхова про «Целюлярну патологію».
У 17 років Ілля закінчує гімназію із золотою медаллю і вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Навчаючись на 1 курсі, він включається до наукових досліджень. У 18 років Ілля написав рецензію з важливими зауваженнями, яка вражала глибиною думки, на революційну для того часу книгу Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Причини незліченої різноманітності видів дуже цікавили Іллю і вчення Дарвіна (хоча Ілля і відносився до нього критично) мало великий вплив на формування його еволюційно-матеріалістичних поглядів.
На 2 курсі він залишає університет, переходить на становище вільного слухача і блискуче складає екстерном усі іспити «з відзнакою».
І. Мечникову було лише 19 років, коли він за 2 роки (замість 4) закінчив університет. У зв’язку з цими успіхами у 1864 р. Міністерство освіти (за сприйнянням М.І. Пірогова) виділяє талановитому юнаку стипендію та направляє на стажування із зоології до Німеччини [2]. Ілля вирушає на острів Гельголанд, який привернув увагу молодого вченого великою кількістю морських тварин у прибережних водах Північного моря. Тут він відкриває нову групу черв’яків (гастротрихів), споріднених з нематодами та коловратками.
У цьому ж році І. Мечников їде на з’їзд дослідників природи до м. Гіссена, де робить доповідь про невідомі факти життя нематод, наводить результати своїх досліджень, які свідчать про те, що нематоди становлять особливу, самостійну групу тварин в еволюційному ланцюзі. Він знайомиться з відомим зоологом професором Р. Лейкартом, наукова діяльність якого була присвячена безхребетним тваринам. Ілля Ілліч починає працювати у Гіссенському університеті у лабораторії Лейкарта, де, досліджуючи розмноження нематод, відкриває явище гетерогенії — чергування статевих поколінь. Покоління, що ведуть паразитичний спосіб життя, є гермафродитами (двостатевими), а форми, що вільно живуть поза організмом-господарем, виявилися роздільностатевими. Також І. Мечников робить важливе відкриття, яке в подальшому посприяє в розробці фагоцитарної теорії — виявляє у планарій феномен внутрішньоклітинного травлення, яке було відоме раніше тільки у найпростіших (амеб, інфузорій) [3].
У 1865 р. І. Мечников переїхав для продовження досліджень у Неаполь, де познайомився з О. Ковалевським — майбутнім відомим еволюціоністом. На березі Неаполітанської затоки вони разом почали вивчати ембріональний розвиток морських безхребетних — черв’яків, губок, молюсків, морських зірок, голотурій та морських їжаків. Ілля Ілліч, досліджуючи головоногого молюска виду Sepiola, вперше встановив у безхребетних, як і у хребетних, наявність у ембріональному розвитку 3 зародкових листків, з яких формуються системи органів. Цим відкриттям було отримано доказ єдності розвитку хребетних та безхребетних тварин і ці нові дані лягли в основу магістерської дисертації І. Мечникова: «Історія ембріонального розвитку Sepiola» (1867 р.) та його докторської дисертації: «Історія розвитку Nebalia» (1868 р.). Спільні дослідження О. Ковалевського та І. Мечникова довели, що верствам, з яких складаються зародки хребетних, гомологічні відповідні утворення ембріонів найрізноманітніших типів безхребетних. Таким чином, зародкові листки різних багатоклітинних тварин є гомологічними, як і має бути у форм, пов’язаних загальним походженням. За ці дослідження у 1867 р. вони обидва отримали премію Карла Бера, що присуджувалася за видатні роботи з ембріології. І. Мечникову на той час виповнилося лише 22 роки. Взагалі, ці дослідження, підпорядковані головній ідеї — доказу єдності походження всіх груп тварин, — поклали початок еволюційної ембріології. Навіть зародок людини під час ембріонального розвитку проходить стадії, що відбивають еволюційні етапи [4].
У 1869 р. Ілля Ілліч одружився з Людмилою Василівною Федорович (родичкою А.М. Бекетова — завідувача кафедри ботаніки Харківського університету, з яким Мечников товаришував). У 1870 р., коли І. Мечнікову було всього 25 років, його обрали професором кафедри зоології, порівняльної анатомії та фізіології Новоросійського університету в Одесі, де він працював до 1882 р. Ілля Ілліч був ерудованим викладачем і блискучим оратором, умів зацікавити та захопити своїх слухачів. Студенти любили молодого та талановитого профессора і з великим інтересом слухали його лекції. До роботи на кафедру він запрошує відомого фізіолога І. М. Сєченова (тривала дружба між Іллею Мечниковим та Іваном Сєченовим почалася ще в 1865 р. в Італії). Разом вони облаштували фізіологічну лабораторію сучасним обладнанням та навчальними посібниками із країн Європи. У 1873 р. від туберкульозу померла дружина І. Мечникова. Це був складний період у житті вченого. Щоб подолати сум та смуток, весь свій час він проводить у викладацькій та науковій роботі, напружено працює.
І. Мечников один з засновників еволюційної ембріології — науки, яка вивчає розвиток зародка (ембріогенез) для розуміння еволюційних зв’язків різних організмів. Вона обґрунтовує єдність походження видів через вивчення схожість ранніх етапів розвитку та подібності стадій розвитку у різних груп тварин, що свідчить про їхнє загальне походження. Взагалі усі тварини розвиваються з однієї клітини — гамети. Ембріологічні дослідження важливі для вирішення питань філогенезу та систематики видів. Сьогодні еволюційна ембріологія активно використовує методи молекулярної біології та фокусується на генетичній регуляції і молекулярних механізмах еволюції видів.
***
У 1875 р. Ілля Ілліч одружився вдруге на Ользі Миколаївні Білокопитовій — дочці свого друга, відомого одеського чиновника. Ольга Миколаївна стала йому вірним другом та помічником у наукових дослідженнях до останніх днів його життя.
Ілля Ілліч був прихильником вільної науки та мистецтва і не займався політичною діяльністю. Але у 1882 р. після замаху на царя Олександра II в Одеському університеті стали переслідувати деяких професорів та студентів. На знак протесту проти репресій Мечников залишив університет, але не покинув наукову роботу і продовжував вести її на власні гроші у маленькій домашній лабораторії. Разом зі своїм учнем М. Гамалією, І. Мечников почав вивчати інфекційні хвороби тварин та людини.
Коло його інтересів було надзвичайно широке:
він досліджував чуму рогатої худоби, черевний тиф, туберкульоз, стрептококову інфекцію. Літо 1882 р. І. Мечников провів у Харківській губернії у маєтку дружини Поповці. Спостерігаючи спустошення, спричинені посівам злакових культур хлібним жуком, Ілля Ілліч намагався знайти заходи боротьби з шкідливими комахами. Він виявив у деяких жуків грибок, який є паразитом комах і викликає велику смертність у хлібного жука та бурякового довгоносика і запропонував зрошувати поля культурою цих патогенних для комах грибів. Цей новий біологічний метод боротьби з шкідниками полів, який стали використовувати в Харківській, Одеській та Київській губерніях, виявився дуже ефективним і, крім того, безпечним для людини [5].
У 1882 р. І. Мечников поїхав працювати до м. Мессіна на о. Сицилія, де проводив дослідження внутрішньоклітинного травлення у морських безхребетних. Внутрішньоклітинне травлення у більш складних організмів поступає місце перетравленню в кишечниику. Ілля Ілліч задався питанням «Чим займаються у високоорганізованих істот ті рухливі клітини — «амебоцити», які раніше здійснювали функції внутрішньоклітинного травлення?» і припустив, що ці клітини можуть знищувати шкідливі чужорідні речовини. Він вводить у тіло прозорої личинки морської зірки порошок карміну і бачить, як амебоцити оточують зерна барвника, кармін потрапляє всередину клітин і забарвлює їх в рубіновий колір. Для підтвердження своєї думки, що амебоцити виконують захисну функцію, він також вводить в тіло личинки шип троянди і через деякий час бачить, що амебоцити скупчилися навколо скалки, витісняючи її назовні. Спостерігаючи у мікроскоп за дафніями, Ілля Ілліч побачив, як одна з них проковтнула спори паразитичного гриба. Спори проколювали кишечник прозорої дафнії, потрапляли до всіх органів і там проростали. Амебоцити обволікали клітини грибів, руйнували і «поїдали» їх. Клітини, які поглинали та руйнували сторонні речовини та мікроби, що потрапили в організм, Мечников назвав фагоцитами ( в перекладі з грецької «φαγεῖν» — «поїдати»). У тварин, у яких є кровоносна система, фагоцитами виявляються певні типи лейкоцитів — нейтрофіли та моноцити-макрофаги. Вперше він оголосив про відкриття фагоцитозу на 7 з’їзді лікарів та дослідників природи в Одесі у 1883 р. у доповіді «Про цілющі сили організму», де він позначив основні положення своєї фагоцитарної теорії імунітету. По-перше, фагоцити поглинають та знищують мікроби; по-друге, фагоцити всмоктують та руйнуть отруйні та чужорідні речовини. Доповідь викликала незмовні овації — фагоцитарна теорія І. Мечникова відкривала нову епоху у розвитку медицини [6]. Але ця теорія була зустрінута багатьма вченими з недовірою. У науковому світі розпочалася запекла полеміка між прихильниками та противниками фагоцитарної теорії. Його підтримали такі видатні вчені, як Луї Пастер та Джозеф Лістер. Противники І. Мечникова були прихильниками гуморальної теорії імунітету німецького вченого П. Ерліха, за якою організм бореться з мікробами та їх токсинами шляхом вироблення гуморальних речовин — антитоксинів. У 1888 р. Е. Ру та А. Йерсен відкрили дифтерійний токсин, а у 1890 р. Е. Берінг та С. Кітазато показали, що сироватка тварин, яким було введено дифтерійний токсин, захищає людину від ускладнень дифтерії. Введеня тваринам токсину приводило до утворення антитоксинів, які зв’язували та нейтралізували токсин. За думкою П. Ерліха антитоксини, жодного відношення до фагоцитів не мали. У той час було загальновизнаним, що сироватки проти мікробів одночасно є й антитоксичною, тобто нейтралізують його отруту. Однак Р. Пфейффер від тварин, імунізованих проти холерного вібріона, отримав сироватку, що має сильну протимікробну дію, але позбавлена антитоксичних властивостей. Таким чином, було встановлено, що стійкість організму до мікробів зовсім не означає наявність стійкості до отрути. Пізніше П. Ерліх дав цім гуморальним факторам загальну назву — антитіла [7].
Парадоксально, але великий німецький мікробіолог Р. Кох не підтримав фагоцитарної теорії. Мечников сподівався, що Кох підтвердить його правоту, однак зустріч їх була дуже короткою. Оглянувши мікроскопічні препарати, надані Іллею Іллічем, Кох визнав їх недоказовими і заявив, що вчення Мечникова «про боротьбу між паразитами і білими кров’яними тільцями» є хитким і що тут головну роль відіграють хімічні процеси в організмі. Протягом наступних багатьох років Ілля Ілліч доводив правильність своєї фагоцитарної теорії новими експериментами. Від досліджень нижчих тварин він перейшов до ссавців. Розроблені на той час Л. Пастером принципи отримання вакцин та методи вакцинації проти сказу та сибірки вже широко застосовувалися, але механізм їхньої дії залишався невідомим. І. Мечников спостерігав, якщо в організм кролика вводили невелику кількість паличок сибірки, або вони були штучно ослаблені, бактерії поглиналися фагоцитами, і тварина одужувала, але у разі введення великої кількості вірулентної культури фагоцити не справлялися з інфекцією. Поступове збільшення кількості введення бацил тварині «привчало» її фагоцити до боротьби з ними. Ілля Ілліч прийшов до висновку, що фагоцити приймають безпосередню участь у імунізації організму [8].
***
І. Мечников — керівник першої вітчизняної «Пастерівської» станції, де вперше почали проводити вакцинацію (проти сказу та сибірки) та засновник вакцинного виробництва
У 1886 р. у Одесі була створена бактеріологічна станція — друга в світі після Пастерівської станції у Парижі. Очолити цей перший науковий заклад по боротьбі з заразними хворобами, на базі якого пізніше буде заснований Одеський протичумний інститут, запросили І. Мечникова. Ілля Ілліч домігся оснащення станції новітньою науковою апаратурою, а його учень М. Гамалея був відправлений у Париж до Л. Пастера для освоєння методу вакцинації проти сказу. На станції здійснювалося виробництво різних вакцин, проводилася вакцинація проти сказу та експериментальні дослідження із збудниками сибірки, холери, тифу.
У 1887 р. Ілля Ілліч вирішив провести масову вакцинацію овець проти сибірки. У той час лютувала епідемія, від якої гинули десятки тисяч овець та сотні людей. Помічники Мечнікова їздили в інститут Пастера для освоєння техніки виробки вакцини і вакцинації тварин. Ілля Ілліч дні і ночі працював в лабораторії, вивчаючи бацили сибірки, і допомагав своїм співробітникам виробляти велику кількість необхідних вакцин. Робота дала чудові результати: тисячі овець були успішно вакциновані, епідемія зупинена [9].
У 1888 р. І. Мечников на запрошення Л. Пастера переїхав до Парижа та організував лабораторію в Пастерівському інституті, де почав займатися дослідженнями патології запалення та продовжив подальшу розробку фагоцитарної теорії. І. Мечников не заперечував існування гуморального імунітету, але наполегливо та переконливо доводив справедливість своєї теорії фагоцитозу. Після низки експериментів йому вдалося показати, що сироватка кроликів, вакцинованих від свинячої краснухи, сама по собі не вбиває мікроби, коли у ній немає фагоцитів. Безліч нападок довелося витримати фагоцитарній теорії, але І. Мечников із дивовижною енергією підтверджував свою ідею все новими фактами і дійшов остаточного висновку, що антитіла та фагоцити пов’язані у боротьбі проти мікробів: «Але який цей зв’язок?» Отже, необхідно шукати їхнє походження в клітинах, які борються із мікробами. Ідуть дослідження на нижчих тваринах: хробаках, комахах, жабах, рибах. Залишилося досліджувати вищих холоднокровних тварин, а потім перейти до теплокровних. Ілля Ілліч набуває крокодила і саме на крокодилі уперше переконується в тому, що антитоксини виробляються в тих органах, де зосереджені формені елементи крові — у селезінці, кістковому мозку, лімфовузлах. Антитоксини завжди виявлялися там, де були фагоцити. І. Мечников дійшов висновку — потрапивши всередину макрофага, мікроби та їх токсини руйнуються і викликають появу антитоксинів. Мечников помилково вважав, що антитіла виробляються макрофагами. Але зараз відомо, що початковий етап у продукції антитіл В-лімфоцитами — це руйнування бактерій макрофагами та презентація їх антигенів Т-лімфоцитам і у виробленні антитіл макрофаги приймають важливу участь. Макрофаги експресують рецептори, які дозволяють їм розпізнавати бактерії, гриби, клітини найпростіших, віруси, змінені молекули клітин свого організму та чужорідні клітини, за рахунок чого йде «захват». Вони активуються і ініціюють запальну відповідь — виділяють комплемент, інтерлейкіни, хемокіни та інші численні активні фактори запалення.
І. Мечников є творцем першої теорії запалення.
Розгадати сутність запалення — отже, розгадати спосіб, яким організм бореться з інфекцієй. На той час медики вважали, що запальний процес вражає стінки судин, тому лейкоцити виходять із них, що лейкоцити пасивні і лише сприяють розвитку патологічного процесу. І. Мечников наділяв їх активною захисною функцією і у 1892 р. випустив свою класичну працю «Лекції про порівняльну патологію запалення». Ця книга підбивала підсумок багатьох років напруженої роботи у сфері вивчення фагоцитозу. До місця запалення, проникаючи через стінки судин, виходять мільйони фагоцитів і поглинають та знищують мікроби. Здатність фагоцитів проникати у запалені тканини І. Мечников пояснював «хіміотаксією», яка зумовлює пересування фагоцитів до місця поразки. Ця ідея була підтверджена в сучасний час, коли були відкриті числені хемотаксичні фактори. Він запропонував підрозділяти фагоцити на мікрофаги (нейтрофіли) та макрофаги (моноцити) і вважав, що фагоцити виділяють численні активні протимікробні речовини, названі ним «цитазами», існування яких (цитокинів) через багато років було підтверджено. Він вважав, що цитазами, якщо їх виділити, можливо би було лікувати тяжкі інфекції. В наш час існує багато різних препаратів цитокинів. Препарати цитокінів — це рекомбінантні білки, що регулюють імунну відповідь, широко використовуються в онкології, гематології, інфектології (гепатити, ВІЛ) і при трансплантації. До основних груп відносяться інтерферони (α, β, γ), інтерлейкіни (ІЛ-2), колонієстимулюючі фактори (Г-КСФ, ГМ-КСФ) та еритропоетин, що застосовується для імунотерапії та стимуляції кровотворення.
Нобелевська премія
У 1901 р. опубліковано головну роботу життя І. Мечникова — «Несприйнятливість до інфекційних хвороб», де він доводив різноманіття явищ імунітету. Ця праця підбила підсумки двадцятирічних досліджень. За дослідження в галузі імунології у 1908 р. Іллі Мечникову та Паулю Ерліху було присуджено Нобелівську премію. Наукова «боротьба» прихильників фагоцитарной та гуморальної теорії імунітету принесла людству велику користь, тому що стимулювала вчених до подальших досліджень у галузі імунології [10].
***
Вчення про пробіотики.
В останній період життя увагу Іллі Ілліча привертає проблема значення мікрофлори товстої кишки у збереженні здоров’я людини. Він вважав, що присутні в товстій кишці умовно-патогенні бактерії шкідливо впливають на життєдіяльність людини, виділяючи токсичні речовини. Для витіснення цих бактерій із кишечника він пропонував використовувати болгарську молочнокислу паличку, що міститься в йогурті. Досліджуючи питання старіння та зібравши дані щодо 36 країн, Мечников встановив, що найбільша кількість людей, що прожили 100 і більше років у Болгарії — 4 на 1000 осіб. Він пов’язав це з регулярним вживанням населенням Болгарії кислого молока. Він довів, що біфідо- та лактобактерії, які абсолютно позбавлені патогенності, діють антагоністично навіть на холерний вібріон, і рекомендував вживати кисломолочні продукти і живі культури лакто- та біфідобактерій. Про ці дослідження він видав невелику книгу «Кілька слів про кисле молоко». Сам він до кінця життя регулярно вживав як кисломолочні продукти, так й чисту культуру лактобактерій. В наш час розроблено багато ефективних та безпечних пробіотичних препаратів з лакто- та біфідобактеріями для лікування розладів кишечника, діареї (в т.ч. після антибіотиків), вагінітів. Також пробіотики зміцнюють імунітет, допомагають при алергії, дерматитах, інфекціях сечостатевої системи та покращують обмін речовин [11].
У 1904 р. І. Мечников був обраний членом Французької Академії наук, а у 1905 р. — обраний заступником директора інституту Пастера. Під його безпосереднім керівництвом там пройшли стажування багато лікарів, які згодом стали гордістю нашої вітчизняної науки — Д.К. Заболотний, Л.А. Тарасевіч, Н.Ф.Гамалея, Н.Я. Чистович, Г.М. Габричевський, С.В. Коршун. І. Мечников був почесним доктором Кембриджського університету, почесним членом багатьох зарубіжних Академій наук, наукових товариств та інститутів. Величезну повагу до Іллі Ілліча викликає те, що він самовіддано виїжджав на спалахи чуми, холери, черевного тифу і працював на рівних із земськими лікарями. Двічі він йшов на смертельний ризик, щоб переконатися у точності своїх наукових прогнозів. Він заражав себе культурами холерних вібріонів і вводив собі кров хворого на зворотний тиф. Переболівши тяжкою формою зворотного тифу, переконався, що зараження відбувається через кров.
Важливим напрямом наукової роботи Іллі Ілліча було вивчення проблеми старіння. Для продовження життя людини він вважав за необхідне зберігати оптимістичний погляд на різні події та мінливості долі, відмовитися від шкідливих звичок. У 1913 році Ілля Ілліч публікує свою філософську працю — «Сорок років шукання раціонального світогляду». Він вважав, що людина повинна жити довше, пройшовши повний і щасливий цикл свого життя. Н.Ф. Гамалея так сказав про значення спадщини І. Мечникова: «Минуть десятки років, людство навчиться перемагати рак, проказу та багато інших невиліковних зараз хвороб, і люди завжди будуть із вдячністю згадувати світле ім’я великого дослідника природи І. І. Мечникова, який поклав блискучий початок справі боротьби за здоров’я людини» [12].
Список використаної літератури
- Скрипаль, І. Г. (2018). Мечников Ілля Ілліч. Енциклопедія Сучасної України. https://esu.com.ua/article-66768
- Рогожин, Б. А. (2020). Харків у житті І.І. Мечникова. Східноєвропейський журнал внутрiшньої та сiмейної медицини, 2(Б), 14-24. https://doi.org/10.15407/internalmed2020.02b.014
- Élie Metchnikoff. Britannica. https://www.britannica.com/biography/Elie-Metchnikoff
- Élie Metchnikoff. Wikipedia. https://en.wikipedia.org/wiki/%C3%89lie_Metchnikoff
- Ruda, S. P. (2017). Formation of microbiology as a scientific discipline (to the 100th anniversary of the death of I. I. Mechnikov). History of Science and Technology, 7(10), 204-210. https://doi.org/10.32703/2415-7422-2017-7-10-204-210
- Metchnikoff’s policemen: macrophages in development, homeostasis and regeneration / 3rd J. A. Stefater, S. Ren, R. A. Lang, J. S. Duffield. Trends. Mol. Med. 2011. Vol. 17. P. 743–752.
- Ezepchuk, Yu. V., & Kolybo, D. V. (2016). Nobel Laureate Ilya Mechnikov: Life story and career. The Ukrainian Biochemical Journal, 88(6), 98-109. https://doi.org/10.15407/ubj88.06.098
- Belozerov IV, Kiritchenko MI, Protsenko OS, Mishchenko TS, Remnyova NA, Lyadova TI. Ilya Ilyich Mechnikov and the Faculty of Medicine of Kharkiv University. Shidnoevr. z. vnutr. simejnoi med. 2020;2b(14):8-13. https://doi.org/10.15407/internalmed2020.02b.008
- Андрух, В. С., & Слободян, М. В. (2020). І. І. Мечников: штрихи до портрета (до 175-річчя з дня народження). Актуальна інфектологія, 8(1), 77-83. http://doi.org/10.22141/2312-413x.8.1.2020.196177
- Мінухін, В. В., Колотова, Т. Ю., Скляр, Н. І., Воронкіна, І. А., Давиденко, М. В., & Казмірчук, В. В. (2020). Життя та творчість І.І. Мечникова. Annals of Mechnikov Institute, 3, 11-35.
- Miloslavsky DK. [Probiotics: from Ilya Mechnikov to the present days (to the 175-th anniversary of the birth of I.I. Mechnikov)]. Shidnoevr. z. vnutr. simejnoi med. 2020;2:109-115. Ukrainian. doi: 10.15407/internalmed2020.02.109.
- Галушка Р. А., Кучма, І. Ю., & Глазунова, Л. І. (2011). Наукова діяльність І.І . Мечникова за кордоном. Аннали Мечниковського інституту, 2, 65-69.